У парламенті зареєстрований законопроект «Про фінансові послуги та фінансові компанії». Олексій Кущ, фінансовий аналітик та економічний експерт у своїй статті для dsnews.ua розбирався, чи чекає нас модель фінансового ринку XXI століття.
Явище монстра
Національний банк України все більше схожий на регулятора-годзіллу, який пожирає, як античне божество Кронос, своїх дітей. У 2014-2015 рр. — це були банки в кількості понад 100. Але тоді у нас було ще три регулятора — і сегмент фінансового ринку (в основному страхові та фінансові компанії) перебував у віданні іншого «пастуха» — Комісії з регулювання фінансових ринків. Саме це і врятувало частину національного ринку капіталу. І невеликі, але мобільні фінансові структури змогли скористатися тим, що в результаті обмежень у вигляді нормативів регулювання, оцінки кредитних ризиків і стандартів фінансового моніторингу банки практично перестали кредитувати, перетворившись з фінансових вовків у померанських шпіців. Вовками, тобто тими, кого ноги годують, стали фінансові та страхові компанії, які піднімали гроші, можна сказати, з землі, в той час як класичний банкінг став гребувати реального сектора економіки, сконцентрувавшись на панському занятті — вкладенні грошей в облігації внутрішньої держпозики (ОВДП ) і депозитні сертифікати НБУ.
На цьому тлі фінкомпанії істотно наростили обсяги кредитування, поступово захоплюючи все нові і нові ринкові сегменти. Розширили палітру операцій і страховики, надаючи свій тимчасово вільний ресурс у борг по різним фінансовим схемам.
Але стався «спліт», коли Нацкомісія з регулювання фінансових ринків була ліквідована, а її повноваження розділили між НБУ і Комісією з цінних паперів і фондового ринку. В результаті фінансові та страхові компанії відійшли НБУ.
А якщо у центробанку є підопічні — їх необхідно регулювати. Для цієї мети і служить інструментарій пруденційного нагляду, який давно сформований для банків, а тепер прийшла черга і інших суб’єктів фінансового ринку.
Модернізація фінансового ринку: плюси і мінуси
Проект закону «Про фінансові ринки і фінансові компанії», зареєстрований у парламенті 15 лютого, покликаний закрити це питання. Мова про контроль за «ринковою поведінкою». Ті фінкомпанії, які будуть себе добре вести, залишаться в ліцензійному полі (критерій гарності — це у нас сьогодні синонім байдикування). А непокірних відправлять на перековування або в систему очищення.
Передбачається впровадження ризикоорієнтованого підходу в аналізі.
До самим фінансових послуг будуть віднесені наступні операції:
– страхування і перестрахування;
– надання грошових коштів у кредит;
– залучення грошових коштів на певний термін;
– фінансовий лізинг;
– факторинг;
– надання гарантій;
– торгівля валютними цінностями;
– послуги в сфері накопичувального пенсійного забезпечення.
Такі суб’єкти ринку, як фінансові та страхові компанії, ломбарди, кредитні спілки повинні будуть отримати ліцензію. Супутні послуги в вигляді брокерства, інформаційні та інкасаторські — окремої ліцензії не вимагають.
Один з основних принципів впроваджуваного пруденційного нагляду — пропорційність: у залежності від обсягу операцій збільшується і вимога до статутного капіталу.
Автори законопроекту наголошують на тому, що замість ліцензування окремих видів операцій застосовується універсальний підхід з ліцензування компаній. Натомість фінустанови повинні будуть прийняти уніфіковані методи регулювання і контролю — тепер вони в розумінні НБУ «майже банки».
Є в законопроекті й норми щодо захисту прав споживачів, розкриття інформації і т. д.
Вводиться поняття «таємниця фінансової послуги» як аналог банківської таємниці, що перетворилася, правда, зараз в якусь подобу секрету Полішинеля.
Серед позитивних моментів слід відзначити імплементацію західного досвіду з організації так званих «регулятивних пісочниць». Вони являють собою фінансові стартапи, що не вкладаються в вузькі рамки класичного держрегулювання. Забороняти їх — блокувати інноваційні моделі розвитку фінтеху. Робити їх масовими — створювати передумови для появи всіляких пірамід імені Понці. Правильний вибір — дозволити, але в моделі обмеженого функціонування, з планкою за масштабом і специфічними вимогами до клієнтів. Це дозволить створити якісь тиглі фінансової алхімії, де виникнуть нові технології, які потім можна буде масштабувати на весь ринок з адаптацією нових регулятивних вимог. Останні також можна ефективно відпрацювати на етапі «пісочниці». Цілком можливо, що першими такими фінансовими пісочницями у нас стануть майданчики ICO — первинного випуску монет. По суті, це модель прискореної емісії для фінансування всіляких бізнес-проєктів, її ще називають краудсейлом. Залучення інвестицій через випуск токенів криптовалют — відмінний спосіб мінімізувати регулятивні та операційні витрати, що властиві таким видам емісійних інструментів (без передачі корпоративних прав), як корпоративні облігації, які зараз практично недоступні середньому бізнесу в Україні, про що свідчить і статистика первинних розміщень, що повністю витіснені з ринку Мінфіном і його ОВДП.
Законопроект вносить ясність і в контексті залучення коштів населення. Такими операціями відтепер будуть займатися або банки, або кредитні спілки. Всі інші не зможуть цього робити на масовому ринку, як, наприклад, недавні продавці сертифікатів на ювелірні прикраси.
З іншого боку, законопроект не блокує повністю можливість заводу грошей у фінансові компанії: кваліфіковані інвестори, тобто вкладники, які відповідають певному набору вимог, зможуть це робити на свій страх і ризик. Тобто залишається можливість вкладатися для тих, хто знає, що робить і чим ризикує і хто потім не буде оббивати пороги державних регуляторів з проханням «поверніть наші гроші».
Кредитний реєстр НБУ буде розширено на позичальників фінансових компаній (зараз там тільки клієнти банків), тобто завсідники ломбардів теж потраплять у загальну базу.
До речі, про ломбарди. Тут вимоги до кредитування посилюються в частині забезпечення кредитів реальними, а не фіктивними заставами у вигляді непрацюючої вінтажної праски.
Як бачимо, набір позитивних законодавчих новацій кількісно перевищує перелік негативних. А як щодо якісного співвідношення?
Кому і скільки потрібно регуляторів
Новий закон — це, по суті, нарощування регулятивних м’язів на скелет ринку, структура якого визначена в попередньому законі про «спліт».
Примітно, що Євросоюз у себе не настільки категоричний, допускаючи різні моделі регулювання фінансового ринку.
На даний момент Європейський центральний банк (ЄЦБ) у рамках єдиного для країн ЄС наглядового механізму отримав права контролю за системними банками. Всі інші ринкові суб’єкти відносяться до сфери впливу національних регуляторів.
Спочатку концепція контролю за ринком капіталу знайшла відображення в рекомендаціях Lamfalussy Process, робочої групи під керівництвом Ламфалуссі в 2001 р. Він передбачав створення трьох незалежних регуляторів, що спеціалізуються на різних секторах ринку капіталу. До них належали: Європейський орган в області ринку цінних паперів (European Securities and Markets Authority — ESMA), Європейський банківський орган (European Banking Authority — EBA) і Європейський орган в області страхування і трудових пенсій (European Insurance and Occupational Pensions Authority — EIOPA). Тобто перед нами типовий галузевий поділ ринку капіталу, який максимально зручно для розвитку конкуренції як між окремими його сегментами, так і всередині них. Це умови для роботи великої кількості професійних учасників і формування сприятливого підприємницького середовища, включаючи ефективні правила ринкової гри та симетричні умови конкуренції. У такій моделі самі регулятори починають умовно конкурувати між собою, створюючи максимально вигідні правила для своїх підопічних.
Цю своєрідну регулятивну тріаду зруйнувала світова фінансова криза 2008 р.: багато учасників збанкрутували, а ті, що вижили, встали на шлях злиття і кооперування, коли в одній фінансовій установі (групі) поєднувався цілий спектр операцій: банківські, страхові, з цінними паперами (найчастіше з використанням дочірніх компаній, що входять в один фінансовий холдинг). У результаті виникла необхідність в укрупненні регуляторів. Новий концепт реформи був розроблений під керівництвом Жака де Ларозьєра, в минулому директора-розпорядника МВФ і глави Банку Франції. «Доповідь Ларозьєра» сформулювала нові принципи для розвитку макропруденційних і мікропруденційного нагляду.
Макропруденційна політика (англ. macroprudential policy) — це комплекс заходів щодо мінімізації системних ризиків у фінансовому секторі. Семантика терміна «пруденційний» (від англ. prudential) — розсудливий або далекоглядний. У США макропруденційний нагляд покладено на Financial Stability Oversight Council (федеральна державна структура, яка діє незалежно від ФРС). В Європі — це European Systemic Risk Board (пан’європейська рада, що координує макропруденційну політику різних учасників ЄС). На мікрорівні функції пруденційного нагляду покладені на національних регуляторів.
У чому відмінність і одночасно помилка України з точки зору послідовності реформ? Відповідь очевидна. Не можна запускати «спліт» (консолідувати функції держрегулювання ринків фінпослуг) і створювати мегарегулятора на слабкому, непідготовленому ринку з асиметричними умовами конкуренції і регулятивними дисбалансами. Безглуздо це робити і на вимогу МВФ. Для реформи повинні виникнути необхідні умови і дозріти національний ринок капіталу, коли на ньому природним шляхом з’явиться кілька великих фінансових конгломерацій, які об’єднують в собі і банківські послуги, і страхові, і операції на ринку цінних паперів. Такі «фінансові клубки» безглуздо віддавати під нагляд трьох регуляторам за галузевою ознакою, в такому випадку потрібна регулятивна синергія і комплексний підхід.
Кількість учасників ринку грає істотну роль. Якщо їх багато, мегарегулятор мимоволі буде схилятися до повної стерилізації ринкового середовища, відсікаючи «зайве». Саме тому в ЄС галузевий принцип все ще залишається на національному мікрорівні, особливо в тих країнах, які ще не вирішили завдання розвитку своїх внутрішніх ринків капіталу.
Подвійний пік, або Говерла і Говерляна
Спробуємо проаналізувати, як працює так звана модель подвійного піку на прикладі Австралії.
У цій країні є два регулятори: Служба пруденційного нагляду (Australian Prudential Regulation Authority — APRA,) і Комісія з цінних паперів та інвестицій Австралії (Australian Securities and Investments Commission — ASIC). Є і глобальна надбудова у вигляді Ради федеральних регуляторів. А за координацію і взаємодію між регуляторами та іншими учасниками ради відповідає Казначейство співдружності націй (Commonwealth Treasury). Монетарна та емісійна політика покладена на Резервний банк Австралії.
Примітно, що мегарегулятор APRA існує за рахунок внесків піднаглядних суб’єктів фінансового ринку, тобто він апріорі зацікавлений, щоб їх було більше і вони процвітали.
У цілому Рада федеральних регуляторів націлена на реалізацію ефективної економічної політики.
При порівнянні з нашою моделлю стають очевидними і відмінності. Функції регулятора фінансового ринку і монетарного органу у нас не розділені. І в цьому спостерігається колосальний конфлікт інтересів: НБУ рефінансує банки і він же відповідає за нагляд над ними. Чи не в цьому основна причина «завису» рефінансування в колишні роки на десятки мільярдів гривень? Чи не в цьому причина аномальної активності банків як в частині отримання рефінансу НБУ, так і в частині покупки ОВДП, але вже в наші дні?
Тобто «подвійний пік» у нас кілька гібридний. Але він ще і явно непропорційний, як Говерла та Говерляна. З одного боку, НБУ, який зараз контролює майже все, а з іншого — зародок Нацкомісії з цінних паперів та фондового ринку, у якій якщо відняти від показників ринку цінних паперів операції з ОВДП, — майже нічого.
Крім того, НБУ знаходиться в явно комерційній зв’язці з банками, даючи тим заробляти як на своїх депозитних сертифікатах, так і на спекулятивній маржі між ціною кредитів рефінансування (6%) і прибутковістю ОВДП (11%). Тобто мова йде про «навар» у 5% на одиничній операції з копійчаною собівартістю. А тепер дайте відповідь на питання: кого вибере НБУ при розподілі вузького і скукоженого ринку капіталу всередині країни: банки або фінансові компанії? Відповідь очевидна.
Згадаймо і такий нюанс: нормативні документи НБУ не реєструються в Мін’юсті, а в діючих законах — маса відсильних норм саме на нормативне регулювання. І відповідно до «антибанківського закону ім. Коломойського», нормативно-правові акти НБУ не можна припиняти на час судових процедур як забезпечувальний захід.
Ось і виходить, що регулятивна «пісочниця» у нас, може, і не запрацює, а пруденційно-регулятивна «давильня» — цілком.
І головне — НБУ, на відміну від мегарегуляторів інших країн (тієї ж Австралії), не відповідає за реалізацію економічної політики і підтримання сталого зростання економіки в цілому. Тому йому все одно, кредитують банки чи ні. Головне, щоб «пруденційні гудзики» були пришиті намертво. А значить, незабаром перестануть кредитувати і фінансові компанії.
Як ми і писали в статті, присвяченій «спліту» : динамічне зростання української економіки на рівні 5-7% на рік, про що заявив і президент, і новий прем’єр, неможливий без залучення іноземних інвестицій, а значить, і без ефективно розвиваючого ринку цінних паперів, страхування, недержавних пенсійних фондів (НПФ).
Очевидно, що ні фондовий, ні страховий ринок в Україні не можна назвати ні зрілим, ні консервативним, а НПФ і зовсім знаходяться в зародковому стані. Віддати все це на відкуп НБУ — значить виплеснути з водою щойно народжену дитину. І згадуючи модель Ttwin Peaks, не питайте, хто вбив дитячий небанківський фінансовий ринок України.
Поділитися: 